Тетяна Іваненко – практикуюча лікарка, займається волонтерством ще з Майдану, коли почалися перші побиття і розстріли, почала допомагати пораненим у Будинку профспілок. Потім її чоловіка призвали в АТО, і жінка просто не змогла всидіти на місці – їздила з допомогою до хлопців. З початком широкомасштабного вторгнення Тетяна продовжила допомагати військовим та цивільним з деокупованих територій. Однією з перших вона потрапила на звільнену Київщину, потім були Харківська та Херсонські області, Донбас. Тетяна розповіла UWN, як люди живуть на деокупованих територіях, як зустрічають волонтерів, співіснують поряд з колаборантами, а також про свої страхи та найприємніші моменти – поїздки до військових.
"З самого початку допомагали ми літнім людям, розносили таблетки, продукти. Потім, як тільки відбулася деокупація Київщини, ми одразу ж у перший день з військовими заїхали в Ірпінь, Бучу, Бородянку. У Бородянку ми їздили, ще коли вона була окупована, "три дєвочки, слабоуміє і отвага". Але там були люди у дуже важкому стані, їм треба було допомогти хоча б харчами. Після деокупації ми об’їздили майже всю Київщину – продукти харчування, постільне, одяг. Люди без домівок залишились, тому потрібно було все. Потім, коли на Київщині стало трохи легше, почали їздити на Донбас, на Харківщину і до хлопців на позиції", – розповідає Тетяна.
За її словами, наразі в деокупованих містах логістика вже більш-менш налагоджена. Якихось нагальних потреб немає.
"А спочатку на Харківщині, як і на Київщині, треба було все. Возили все – від старих бабусиних ковдр до будівельних матеріалів. Зараз там уже деякі магазини працюють, ціни, звичайно, космічні, в Києві дешевше. Але, в принципі, і робота відновлюється", – зазначає Тетяна.
Місцеві своїми історіями діляться не дуже активно, розмовляти зазвичай не хочуть.
"Був момент, ми їздили після Нового року до діток, нам передали подарункові набори з Польщі – іграшки, солодощі. І ми приїхали на Вовчанські Хутори – цей населений пункт обстрілюють кожного божого дня, там весь час загиблі або поранені цивільні. І от ми приїхали, я виходжу з машини і чую фразу "только на русском не разговаривайте, а то нам ничего не дадут, они из України приехали". І мені так прикро стало, ми їхали так довго і так тяжко… Налаштовані місцеві були не дуже, бо "когда была Россия, нас хотя бы не бомбили, а теперь еще хуже стало, раньше мы жили плохо, но хотя бы все живые". Але це меншість. Є дуже приємні і дуже гарні люди, які обіймають, плачуть і прямо на коліна стають", – ділиться волонтерка.
На Херсонщині, за словами Тетяни, така ж сама історія, як поїдеш по селах, які весь час обстрілюють, – це край правого берега.
"Село на Дніпрі стоїть, там два кілометри і одразу лівий берег, а там орки. Їдеш машиною і бачиш, хто як реагує – хтось руками махає і дякує, а хтось стане таким поглядом, що думаєш, хоч би не зурочили. І колаборантів дуже багато по селах. Місцеві знають, хто де, хто кого здавав, хто що робив, хто кого у полон брав. Розказують, що до них приїжджала СБУ, десь забрали на день і повернули. Так вони і продовжують жити і гнути свою лінію, що от Росія – молодець. І вони навіть цього не соромляться. Але багато з них в рашку і потікали, чи десь на окуповані території. В Бахмуті таких багато, ми коли були, пропонували місцевим – давайте заберемо вас, у нас велика машина. Відповідь: "Не надо, нам и тут хорошо". Вони на вогні готують, постійні обстріли і водночас – "А что нам там дадут, какое-то вонючее общежитие?" Вони без вікон, без даху, весь час у підвалі. Але ні, ждуни… Одне велике питання, що ми будемо робити з ними далі, коли ми звільнимо всі наші території? Проте нормальних, адекватних, розумних людей більше, і це радує", – додає Тетяна.
Волонтерка зізнається – страшно постійно, оскільки не боїться лише хворий на голову або дурний. Але сидіти під обстрілами у Києві було ще страшніше.
"Мені страшніше за мої рідних і близьких, які під обстрілами. Чи коли мої брати були в окупації. Я ридала днями, мене постійно трясло, бо навіть зв’язку не було. А тут страх такий на рівні "нормально". Так, там бухкає, але чесно, мені страшніше було, коли в Києві над головою літало. В мене така ейфорія, особливо, коли до хлопців їдеш на позиції, бо знаєш, що тебе чекають і радіють, кажуть, що ми їм частину дому привезли. Дівчата стараються, готують. Хоч і страшно, але завжди хочеться до них, обійняти і подякувати", – підсумовує волонтерка.