"З самого початку для нас було багато невідомого. Було завдання поповнити сили оборони, які зачищали Ірпінь. Велика частина міста вже була звільнена, але сил не вистачало. Також була певна надія, що ми зможемо в Ірпені, Бучі, Гостомелі оточити ворожі сили.
Спочатку ми заїхали до міста малою групою у вісім осіб. Наступного дня ми завезли дві машини під суцільним обстрілом. Стали на рубежі у приватному секторі, зайняли оборону. А наступного дня вже почали заводити першу роту батальйону "Свобода", так само під суцільними обстрілами. Не можна було користуватися будь-якими електронними приладами чи телефонами, бо постійно літали "Орлани", які це фіксували, і туди відразу прилітало.
Вразила відсутність комунікації. Я звик, що є вогневі позиції, на кожній від 10 до 50 наших солдатів, вони тримають оборону, і з цього утворюється лінія фронту. Тут лінія фронту була в принципі відсутня. Ніхто не міг сказати, що в сусідньому будинку немає ворога. Всі будинки розвалені, а людей не так багато було, і не в кожній будівлі можна тримати оборону, не кожна будівля має укриття від артилерії. Тому фактично це була одна суцільна лінія фронту, і мене дуже сильно вразив темп, кількість обстрілів.
Як людина військова, я не розумів, навіщо росіяни чинять звірства. Є війна, є військові цілі, є військові задачі, є військова необхідність. А тут де військова необхідність? Дуже багато ми побачили в Ірпені. І в Гостомелі дуже багато загиблих людей, які просто лежали на вулиці. Для мене шоком було, коли ми заводили черговий підрозділ, і на дорозі лежала загибла жінка. Я прекрасно розумів, що нічого не можу зробити, а це ще й було прострілюване перехрестя, я мав швидко доїхати і швидко висадити бійців, забігти в якесь укриття. Я прекрасно розумів, якщо я навіть спробую евакуювати це тіло, навряд чи мені вдасться.
Коли ми заходили в Гостомель, першими, до речі, то повісили прапор нашого підрозділу, тому щоб всі знали, що "Свобода" перша зайшла в Гостомель і звільняла його. Згадую, як місцеві виходили ледве не з обіймами, розказували, де що є, де заміновано, де вони залишили боєприпаси, часом самі виносили боєприпаси, які полишили російські війська. Люди хотіли оцю всю ненависть, всі ті страждання, які принесли російські окупанти, перетворити на українську лють, щоб помститися окупантам.
Багато розмов зараз про символи, які мають перерости у меморіали. Зокрема, щодо подій в Ірпені, Бучі і Гостомелі. Це має бути щось красиве, гарне, світле, що уособлює собою українську перемогу. Головне – щоб не якісь розвалини чи подібні антуражі. Нічого нагадувати людям війну, все має нагадувати українську перемогу, українську силу і піднесення української нації. Ми хочемо жити мирно, розвивати себе, розвивати свою справу, жити і творити. Цей меморіал має уособлювати собою це прагнення до миру, до українського захищеного миру.
Нам знадобиться багато часу на відбудову, але будь-яка перемога – це емоційний поштовх, який почне процес економічного зростання і зростання суспільного єднання. Я не знаю, як воно все буде, коли буде перемога, яка буде перемога, але в будь-якому випадку ця перемога дасть емоційний поштовх. Українці мають пам’ятати те, що їх об’єднало, що українська армія – це і є український народ".