USD
НБУ
39.23
Готівка
39.50
EUR
НБУ
42.44
Готівка
43.05
Втрати орків: 4 3 9 9 7 0 (+780)
USD
НБУ
39.23
Готівка
39.50
EUR
НБУ
42.44
Готівка
43.05

"Якщо рашисти в Бучі не вбили, то вже просто так не вмру". Історія Юлі, яка пережила окупацію

Юля з чоловіком Ігорем та трирічним сином Кирилом переїхали у власний будинок в Бучі в листопаді 2021 року. А вже за кілька місяців почалося повномасштабне вторгнення армії РФ. Дівчина з родиною провела майже 14 днів під обстрілами та в окупації, з яких – чотири як заручники в бомбосховищі. Юля розповіла UWN про події тих днів, про зраду серед своїх і про те, що допомагало їй витримати всі жахи. Згадуємо події річної давнини разом з очевидцями
Буча_1
Джерело: UWN

Рашисти погрожували підірвати

Перші ракетні удари ми почули вже десь в районі обіду 24 лютого. За п’ять хвилин ходьби від нашого дому знаходилася офісна будівля "Агробудпостач" із бомбосховищем, обладнаним за всіма правилами: два поверхи вниз під будівлю, з товстенними подвійними дверям. Людей було багато, більшість – з дітьми. За пару днів ми там встигли облаштуватися, принесли піддони, ковдри, їжу. З 2 березня з бомбосховища вже не виходили взагалі, були настільки сильні обстріли.

Рашисти зайшли в Бучу 3 березня, ми почули над нами автоматні черги. Подзвонили подрузі, яка сказала, що щойно по телебаченню виступав наш мер і запевнив – Буча українська. Але ми були впевнені, що то не наші. І вже пізніше виявилося, що ні на момент окупації, ні під час окупації мера Федорука в місті не було. Він повернувся через тиждень після деокупації.

Джерело: UWN

Разом з автоматними чергами ми почули сильний шум біля дверей, рашисти намагалися розібрати їх. На ранок 4 березня вони дісталися других дверей. Їх розібрати не змогли. Погрожували підірвати. Почали переговори, спочатку були налаштовані досить агресивно: "Ми вас не чекали і не кликали!" "Ми на свої території", зрештою попросили дві години порадитися і подумати. А що думати? Хтось кричить "Не відкривайте", хтось каже "Давайте відкривати". Але найстрашнішим було те, що ніхто не знав, що буде після того, як ми відкриємо двері. Відкрили. Всі стояли, були зібрані. Це один із найстрашніших моментів: ми стали за колоною, чоловік тримав дитину на руках, вирішили, що якщо вони почнуть стріляти, хоча б колона трохи часу дасть, а потім будемо падати і закривати дитину. Зайшов один із військових, пострілів не було, ми видохнули, що як мінімум поки що ніхто не стріляє.

Заручники у бомбосховищі

Зайшов він зі словами: "Ми не стреляем в гражданских, обстреливают ваши. Вы можете уйти, но я бы вам не советовал". На питання чи можемо ми піднятися за їжею, нам відповіли, що вони все поїли,  вже нічого немає, але "Мы что-нибудь придумаем". Пізніше принесли нам цукерки, українські, явно десь вкрадені, та свої сухпаї. З дорослих ніхто не їв, а от дітей треба було годувати.

В нашому кутку було трохи світла – чудом працював ліхтарик та відносно тепло. Ми забрали до себе жінку з двомісячним немовлям. Вона годувала дитину молоком і всю їжу ми віддавали нашому малому і їй, щоб вона могла годувати.

Так ми провели ще кілька днів. Людей додавалося. Одного дня привели чоловіків, які розповіли, що їх день тримали як живий щит під бомбосховищем. Іншого разу – пораненого.

Рашисти заходили кожен день, весь час різні люди, і кожен казав, що на ранок нас випустять. І так повторювалось до 7 березня.

Вдавала втрату свідомості, щоб не перевірили телефон

Що сталось 7-го числа, чого вони вирішили нас відпускати, я не знаю. Відпускали жінок і дітей. Зібрались, почали підійматися – я з дитиною на руках та валізою, в якій речі. А на сходах, буквально через кожен метр, рашист з автоматом. Підіймалася і думала, застрелять чи ні.

Наверху все в грязюці, в крові, навколо військові, були серед них і не слов’янської зовнішності. Трохи згодом зрозуміла, виходили ми буквально через тіла наших хлопців. Нашу тероборону, сім чоловіків, розстрілювали тут. А поранений чоловік, якого до нас привели, вижив тому, що куля пройшла повз і він впав разом з убитими.

Але одразу я цього не розгледіла. Піднявшись на гору, звернулась до жінки з немовлям, яка була з нами. Їх випустили разом із чоловіком, бо мають трьох дітей. Запитала, чи можу піти разом з ними. Вона промовчала, а чоловік відвернув голову. Для мене це було показовою зрадою серед своїх. Там ми були всі разом, я ділила їжу між своєю дитиною і їхньою, і коли попросила допомоги, просто дійти до дому разом… це було моральним ударом. Можливо, у них був шок. Більше я їх не бачила.

Буча, ілюстративне фото

Джерело: відкриті джерела

А тут ще малий почав кликати тата, тож я підійшла до одного з військових, сказала, що живу далеко і сама з сином і речами не дойду. Вони дозволили мені забрати чоловіка. Коли я його привела, почали перевіряти документи і його телефон. Дійшли до месенджерів, а ми ж вже на той момент у виразах не стіснялися. Думаю, ну все, втрачати нічого і почала вдавати, що непритомнію. Рашист машинально відкинув телефон і зловив мене. Обійшлося, дали води, повернули телефон і відпустили.

Сусідка залишила рашистам отруєну воду

Ми вийшли: дерева всі посічені, побиті, біля бомбосховища стояв згорівший танк… купа сміття. Пройшли по вулицях, було видно, що танки їздили, вивалені забори, сліди від гусениць.

Прийшли додому, все ціле. Світла немає, холод. Було настільки холодно, що я до сих пір не можу зігрітися. Жили в туалеті на першому поверсі, з нами були ще двоє дорослих. Затягли матраци, ковдри, все що можна було. Дуже важко було малому пояснити, чому він вдома одягнений, чому не може вийти гратися на вулицю, та навіть в сусідню кімнату. Було дуже гучно, постійні обстріли. Кирило не розумів, що відбувається, в туалеті казав "Мама бах!". Видно було з вікна, як Ірпінь горить. Вони від нас обстрілювали Ірпінь. До обстрілів ми більш-менш звикли, але був дуже сильний авіаудар. Це було страшно.

Пам’ятаю, що воно бахкає, а малий каже мені: "Розказуй "Ріпку". Може завдяки малому я і трималися, розказувала "Ріпку".

З їжею і водою було в цілому терпимо. У сусідів був колодязь, там набирали воду. Організували польову кухню разом з ними. Потім випав сніг – то ми ще його топили. Одна з наших сусідок, ветеринар, перед виходом з Бучі набрала води, отруїла клофеліном і залишила в хаті. Наших всіх попередила. До речі, вона одна з перших повернулася після деокупації, каже – води не стало. 

Поки ми там були, рашисти не приходили, але це було страшно, що в будь-яку хвилину можуть прийти. Так і жили до 10 березня.

Досі не розумію, чому нас відпустили

Малий сильно захворів, хата холодна, в бомбосховищі повітря майже не було. Лікарні розбомблені і розкрадені, я дуже переживала, що може бути запалення легенів, тому прийняли рішення виходити. З’ясували – евакуація є, має бути "зелений коридор", Червоний Хрест. Дійшли до блокпоста, а рашисти нас розвернули на Ірпінь. Пішли через поле. Ну і про "зелений коридор" мова не йшла, на півдорозі біля нас так гупнуло… малий дуже злякався. Ми перейшли до Ірпеня, зайшли туди, а там мертве місто. Тиша, на вході в Ірпінь хата догорає, і собаки бігають. Нам пощастило, підібрав волонтер, який вивозив літніх людей.

Хвилина, коли ми вийшли на мосту в Романівці і я побачила наших військових і наших людей, – це найщасливіший момент мого життя. І там стільки людей… я навіть не могла уявити, що це реально. Серед них була жіночка, яка, коли дізналася, що ми з Бучі, сказала: "Так це ви винні, з вас все почалось". От що за народ?

І вже від Романівки довезли до Києва. Київ вже був для мене як інший світ.

Джерело: UWN

Для мене до сих пір незрозуміло, чому вони нас випустили. Ще часто думаю про те, що ми не просто були не готові, ми не знали і близько, що таке війна. Так ми чули, що відбувається на сході, як зараз нас слухають люди з заходу України, але не могли уявити, що будемо виходити під автоматами і думати, чи будуть стрілять.

***

Влітку я приїхала до батьків в Чернігівську область. Якось треба було обірвати вишні, прийшов мій дідусь, тримає драбину, я питаю "Ви міцно тримаєте?", відповідає – "Лізь вище", я кажу, що переживаю, щоб не впасти. "Вниз недовго падати, вверх не впадеш. А взагалі, якщо тебе в Бучі рашисти не вбили, то тут уже не вмреш". Я тепер про все так кажу.

Читайте також:
Убивства цивільних у Грозі, обстріли портової інфраструктури та пріоритети вищого рівня, – генпрокурор озвучив плани по співпраці з МКС Убивства цивільних у Грозі, обстріли портової інфраструктури та пріоритети вищого рівня, – генпрокурор озвучив плани по співпраці з МКС
Страти, зникнення, катування і навіть сексуальне насильство, – ООН розповіла про нові злочини РФ в Україні Страти, зникнення, катування і навіть сексуальне насильство, – ООН розповіла про нові злочини РФ в Україні
"Вибори" на окупованих територіях: Рада закликала іноземні парламенти посилити тиск на РФ
Українців на окупованих територіях можуть депортувати, – розвідка Британії Українців на окупованих територіях можуть депортувати, – розвідка Британії