Як вам вдавалося завоювати довіру суспільства до українського війська?
Тут важливо спростовувати певні недостовірні факти. Наприклад, цифра в сім тисяч готових до виконання бойових дій українських військовослужбовців виникла відповідно до заяви тимчасово виконуючого обов’язки міністра оборони пана Тенюха, хоча фактично ця інформація не відповідала дійсності. Так, у Криму було 20 тисяч бійців, йдеться не лише про Збройні сили, це були і підрозділи внутрішніх військ, "Альфа", підрозділи СБУ, Міністерства внутрішніх справ. З 20 тисяч на материкову Україну вийшло близько шести тисяч. Це насправді величезна трагедія, але вона, серед іншого, обумовлена тим, що своєчасно не були прийняті відповідні управлінські рішення.
На прикладі 1-го батальйону морської піхоти я можу розповісти. Коли тільки почалися всі ці процеси, пов’язані з імовірною передислокацію морпіхів з Феодосії на материкову частину України, тоді до 80% морпіхів готові були виходити. А через півтора місяця, вже після штурму місця дислокації батальйону морської піхоти, таких охочих виявилося кратно менше. Річ у тому, що, на відміну від представників уряду України, російські емісари працювали в режимі нон стоп, представники Південного оперативного командування збройних сил РФ, Чорноморського флоту РФ, якісь місцеві керманичі приїжджали, вмовляли, переконували, інколи шантажували та погрожували. Ситуація була надзвичайно складна, але ключове – з російського боку йшла пропаганда, тиск, обіцянки у разі, якщо українські військовослужбовці зрадять присязі народу України і перейдуть на службу в російську армію чи в іншу силову структуру. Я не виправдовую кожного українського військовослужбовця, який зрадив присязі на вірність Україні, тим не менше, маємо обов’язково враховувати цей фактор, бо переважна більшість бійців, які проходили службу, були мешканцям Криму.
З колаборантами очевидно, вони є злочинцями, вони мають відповідати відповідно до національного законодавства. А що робити з тими громадянами України, які за час цієї окупації працювали в різних установах, організаціях, на виробництві? Треба знайти той самий баланс інтересів, щоб не гребти всіх під одну гребінку.
Ви знаєте, що робити з тими людьми, хто залишився в Криму з якихось причин?
Буквально днями бачив статистику, що в Криму налічують близько 60% тих, які ні вашим ні нашим, які вибирають там, де ситніше. Є ядерний контингент поціновувачів Путіна – близько 20%. Кажуть, що до 20% населення Криму – проукраїнське. Багато тих, хто досить обережно сприймає інформацію і боїться повернення України, бо не знає, в який спосіб буде проводитися люстрація, як будуть відбуватися стабілізаційні дії. Тут важливо налагоджувати саме з такими мешканцями Криму комунікацію.
Що б ви сказали тим людям, які зараз знаходяться в Криму?
Друзі, до кінця літа цього року українська армія звільнить Крим від російських окупантів і їх поплічників та колаборантів. Тим, хто заплямував себе співпрацею з окупаційною владою, краще покинути територію Криму, бо кримінальна відповідальність їх не омине. Що стосується мешканців Криму, які були змушені отримувати російські документи, працювати на виробництві, в установах, але вони не вчинили жодних дій проти України, їм не варто хвилюватися.
У 2014 році ми прийшли над прірвою, так?
Насправді так, адже військовий потенціал українських Сил оборони у порівнянні з путінською армією був кратно меншим. Та й Україна і її військо тоді не були готові до реального застосування зброї.
Чому тоді Путін не пішов далі?
Його неготовність приймати радикальні рішення і нести за них відповідальність зіграла з ним злий жарт. Він не знав, наскільки велика можливість його маневру. Ми можемо по-різному сприймати "Мінські домовленості", які були підписані 15 лютого 2015 року, але я абсолютно переконаний в тому, що цей проміжок часу, з лютого 2015 року по лютий 2022 року, був спрямований на те, щоб створити потужну українську армію, певним чином посилити оборонно-промисловий комплекс нашої країни і згуртувати українське суспільство. Якби такі події, як ми бачили в березні минулого року, трапилися у 2014 році, я думаю, що Україна не витримала б цієї навали, і думаю, що кордони на нинішній мапі були б зовсім іншими.
Чому Путін не пішов далі і вирішив дотримуватись якихось угод?
Він сподівався, що шляхом політичних перемовин досягне більшого. Путін був певен, що його талант спецслужбіста спрацює, він переграє Європу, бо нафта творила дива. Було зрозуміло від початку, що "Мінські угоди" є мертвонародженими. Пункт про припинення вогню не працював ніколи. Хоча перші дві-три доби з Адміністрації президента лунали вказівки тримати паузу, я знав, що тоді вже прилітало по наших позиціях, і наші відповідали, бо це бій – якщо не відповідати, то ти просто загинеш. Але саме в інформаційному просторі була певна пауза.
Довіряти Збройним силам України українське суспільство навчилося під Дебальцевим. Я правий чи ні?
Абсолютно слушне зауваження. До Дебальцевого часто під будівлею Міністерства оборони та Генерального штабу відбувалися стихійні мітинги, було досить серйозне цькування високопосадовців, навіть заступника начальника Генерального штабу. Ми чули всі ці заяви в соціальних мережах. А потім суспільство, я навіть не розумію чому, дійшло тої думки, що ми всі – в одному човні і нам треба гуртуватися.
Крим буде легше звільнити, ніж Донецьк і Луганськ? Ви згодні з тим, що все почалося з Криму і Кримом має закінчитися?
Серед найбільш шанованих мною військових експертів є прізвище американського генерала Бена Годжеса, який систематично наголошує на тому, що Крим є ключем до української перемоги. Буквально перед нашою зустріччю я читав чергове його інтерв’ю, в якому він зазначив наступне: Крим для української армії буде звільнити набагато легше, бо Крим має дуже серйозну ваду – Кримський міст. Тільки українські Сили оборони знищать ту саму комунікаційну лінію, що з’єднує тимчасово окупований Крим з Кубанню, російські угруповання, що діють на території тимчасово окупованого півострова, не будуть отримувати належної кількості військової логістики. Очевидно, що перш ніж зайти на територію Криму, маємо звільнити південь Запорізької області, південь Херсонської області, це непроста ситуація, бо зараз там росіяни створили дуже потужну систему фортифікаційних споруд, але, тим не менше, є хист українських воїнів, є завзяття, є військово-технічна допомога від наших західних партнерів.
Чому зрада стала можливою? Російські військові жили поруч з українськими військовими, вони між собою спілкувалися, були родичі, товаришували.
Ми протягом півтора місяця готувалися до спільного параду, у квітні – травні 2010 року жили на одній території з російськими морськими піхотинцями, а потім крокували цим парадом на території древньої Керчі. Була спільна діяльність, навчання, комунікації. Те, що сталося в 2014 році, – це була підступна зрада.
До лютого 2014 року була якась ворожнеча між українськими військовими та російськими?
Певною мірою була зневага з боку російських вояків, бо рівень грошового забезпечення, рівень соціального пакета у них був кратно більшим. Тобто відчуття дисбалансу було, але чи було це приводом для заздрощів чи якихось конфліктних ситуацій? Ні, я б так не сказав. Але є дуже важливий момент – буквально за місяць до анексії Криму я відправляв доповідну записку по лінії пресслужби на департамент преси та комунікації тодішнього Міністерства оборони, в якій зазначав, що в інформаційному просторі Криму існувало тоді лише три україномовних видання – відомча газета "Флот України", газета "Кримська світлиця" і щотижнева вкладка до парламентської газети "Крымские известия" українською мовою. Всі інші видання були виключно російською мовою, ще було два чи три видання кримськотатарською.
Яким далі має бути Крим, його адміністративний статус?
Я абсолютно певен в тому, що це не має бути автономія в тому вигляді, якою вона була до війни. З одного боку, киримли прагнуть національної автономії, і я розумію їх прагнення мати саме такий статус, з іншого боку я розумію, що це може в подальшому створювати певні негаразди. Вихід на формат Кримської області, можливо, є більш безпечним. Хоча, знову ж таки, я поважаю право на самовизначення для киримли, бо кримські татари не мають іншої Батьківщини, окрім Криму. Тому я вважаю, що вони мають право обрати майбутнє Криму, звісно, у повній гармонії і синергії з мешканцями інших національностей.
Скільки Росія за ці дев'ять років завезла росіян до Криму?
Я думаю, що мова може йти про сотні тисяч осіб. На прикладі Сімферополя, в якому до війни мешкало близько 300 тисяч, а зараз просто неможливо проштовхнутися центральними вулицями міста саме через те, що величезна купа автівок "понаєхавших". Зараз ми маємо можливість спостерігати зворотній процес, бо буквально днями українська розвідка повідомила про те, що мешканці Перевального, це військове містечко неподалік від Сімферополя, починають тихенько збирати свої речі і переміщувати свої родини на материкову частину РФ, бо розуміють перспективи українського контрнаступу.
Багато хто зі зрадників залишився в Криму і з 2014 року служить російській армії. Що вони будуть зараз робити? Вони мають виїхати з Криму чи можуть спробувати співпрацювати з нами?
Певною мірою такий процес відбувається, працюють наші вовкулаки, в тому числі і зі зрадниками. Я знаю щонайменше два таких приклади, коли реальні зрадники присязі народові України брали участь в певних заходах, які організовувала чи то СБУ, чи ГУР. Нам потрібні очі та вуха у Криму, потрібні руки. Маємо розуміти, що та "бавовна", яка дедалі частіше трапляється на теренах Криму, вона трапляється не від Святого духа, працюють або кримські партизани, або українській фахівці, які запускають певну техніку для того, щоб перетворювати російські військові об’єкти на теренах Криму та Севастополя на попіл.
Як ми маємо ставитися до таких людей, які зрадили присязі, а потім через якийсь час зрозуміли, що помилилися і хочуть спокутувати свою провину?
Питання надзвичайно важливе, надзвичайно чутливе і воно є небезпечним, якщо приймати необґрунтовані рішення. Запит на справедливість існує. З одного боку, закрити очі і вважати всіх зрадників вельмишановним панством неможливо, має бути відповідальність, кожен випадок дій або бездіяльності тієї чи іншої військово-посадової особи має розслідуватись. Ніхто не пробачить певне поблажливе відношення. Я пам’ятаю свої відчуття, коли час від часу кримських колаборантів, депутатів, чиновників, які виїжджали на материкову частину України, приймали тут наші правоохоронні органи, потім відбувалися суди, і ті посадові особи отримали якийсь умовний термін. Кожен, хто здійснив злочин, має нести повноцінну відповідальність.
Людина, яка зрадила у 2014 році присязі, вона зараз може повернутися, якщо…?
Якщо вона цю провину якимось чином або компенсує, або зробить щось, щоб максимально наблизити українську перемогу.
Кого до лютого 2014 року українські Збройні сили, згідно з доктриною, вважали своїм імовірним супротивником і ворогом?
Я не готовий говорити на стратегічному рівні, але в основному всі наші навчання стосувалися відбиття ймовірного нападу або з боку Румунії, що частіше, з боку Туреччини, а також – протидії так званим "зеленим чоловічкам", тобто представникам сепаратистських угруповань. Звичайно, в документах це не писалося, але ми розуміли, що йдеться про кримських татар. Єдиний раз, здається у 2008 році, у легенді навчання розглядалося питання атаки на території України з боку "помаранчевих", тобто РФ. Це викликало неабияке обурення в журналістському середовищі Криму, бо ми запрошували їх на ці навчання, на фінальну фазу, і вони зрозуміли, що Україна збирається воювати у Криму з росіянами. Тоді це був неймовірний скандал, було дуже багато витрачено сил, щоб цю ситуацію залагодити. А виявилося, що "зелені чоловічки" мали у своїх кишенях зовсім інший паспорт.
Чи готувалася Росія до окупації всієї території України? Так, абсолютно. У період до 2014 року фактично всі бойові бригади, які дислокувалися в східних регіонах нашої країни, зокрема на Луганщині та Донеччині, були розформовані. У 2003 році в Криму було розформовано 32-й армійський корпус, той самий, завдяки якому вдалося зберегти українську владу у 1994 році. Тому думаю, що коріння "кримського питання" йде у дуже високі кабінеті, в тому числі у Києві.
