"Мені 49, я зі зброєю в руках вже більше ніж 30 років. Я люблю її, вона любить мене. Я брав участь у бойових діях після початку широкомасштабного вторгнення на шостий день. В перші дні Тероборона мене не взяла, сказали чекати, але чекати я не міг, бо техніка ворога була вже на Оболоні, а я з Оболоні. Пам’ятаєте, БТР на кругу на Оболоні? Це біля мого будинку. Я на нього дивився з балкона. В мене є особиста зброя і я вже в той день під вечір поставив свою AR-15 на сошки, у мене оптичний приціл і напрямок – я бачив дуже гарно. Тоді сказав жінці, що десяток завалю. А вони не прийшли", – розповідає Володимир.
Водночас чоловік зв’язався зі своїми друзями, які були в добровольчому підрозділі при МВС.
"І мене забрали дуже швидко. Київська область – це був початок, далі Харківщина, потім Запорізький напрямок, а тепер я тут інструктор. На Харківщині для мене був переломний період… На початку війни серед деяких людей було мало злагодження і порозуміння. Там було пекло. Ми були разом з підрозділом "Кракен" – це дуже круті хлопці. І від наших позицій до позицій ворога було 300–500 метрів, максимум до кілометра – вони стояли великим особовим складом. Тому було тяжко. Але хлопці з "Кракена" – дивишся на них, дика мотивація, в очах – вогонь, в бій навіть без плитоноски, без каски. І вже не такий страшний той ворог. Важко було на Запоріжжі, у військовому сенсі, більше того, там проживає моя мати", – каже Володимир.
Рішення стати інструктором чоловік прийняв абсолютно свідомо, оскільки побачив, що потрібен саме зараз саме на цій роботі.
"Я сам для себе прийняв це рішення, бачив дуже багато проблем у підготовці військових, і моїм бажанням було навчити їх. Має надію, що після мого навчання хлопці повернуться живими. Я прийняв це рішення в один момент, бо бачив, що хлопці гинули, оскільки не розуміли, як зброя працює, як нею маніпулювати. Тут я вже чотири місяці, і за цей час випустив уже більше батальйону. Мені подобається те, що я роблю. Навіть в умовах війни я на своєму місці. А найпоширеніше питання серед тих, хто вперше приходить на навчання: "Ви вбили хоч одного?". І я розумію, якщо він запитує, мабуть, він до кінця ще не готовий це зробити. Вбити людину – тяжко, але ти вбиваєш одного ворога – далі піде, в голові відразу щось змінюється. Коли стріляють в тебе, бажання на роздуми відпадає одразу. І зрештою це вже на такому рівні, коли ти не звертаєш уваги. А спочатку було тяжко".
