Як дивом вижив у драмтеатрі
Коли впала бомба, ми у підвалі їли з моєю дівчиною рибу, яку приготували за день до цього, нам пощастило. У нас надворі біля драмтеатру був мангальчик, ми посмажили рибу, яку давали наші військові, вони нам допомагали. З 5 березня до моменту падіння бомби 16 березня ми жили в підвалі. Це сталося дивовижним чином. Був ранок, ми збиралися нагору, в туалет драмтеатру умиватися. Але Ліза мене зупинила, запропонувала спочатку з’їсти рибу. Ми реально виграли собі життя, бо якби пішли умиватися, то 100% були б мертві. Або якби пішли робити собі окріп на двір, як завжди.
Як вибирався з Маріуполя
Ми відтягували виїзд з міста до останнього. Який сенс мені їхати в Бердянськ, якщо він окупований? В Маріуполі наші, центр міста на той момент не був ще окупований, окупантів я не бачив у Маріуполі. Ми чекали на "зелений коридор", на евакуацію, на колону автобусів на Запоріжжя. Ми сподівалися, що вони приїдуть до драмтеатру і заберуть нас прямо на Запоріжжя.
А тоді впала бомба. У підвалі піднялася пилюка, ми почули запах гарі і диму. Ми боялися більш за все задихнутися від угарного газу і помирати в муках. Ми були у підвалі, коли почало все сипатися, тремтіти, понад 10 секунд. Я не подумав, що це бомба, бо було багато гуркоту. Думав, невже це нас "Градом" поливають. І лише потім зрозумів, що це будівля театру сипалась, коли впала бомба, вибухнула, і потім саме каміння обсипалося. Коли ми почули запах гарі, це мене відразу привело до тями, треба було швидко перевірити, чи не завалило вихід. Він там спіраллю підіймався вгору, бетонні сходи великі на перший поверх, їх не завалило. Там був боковий вихід на вулицю. Ми взяли документи і в чому були – я був у піжамі людини-павука, вибралися нагору.
Дивно, але літак нікуди не дівся. Раніше ми чули, що літак скидає десь бомбу і летить відразу, а ми продовжуємо далі готувати їсти, наприклад. Цього разу ми вийшли, а він досі літав, хоча бомба вже скинута, і будівля театру зруйнована. Люди навколо бігали, у дітей кров з голів, завали, а під ними люди кричать, я їх не бачу, але я все чую, як вони кричать, що вони живі, комусь там щось придавило. А літак продовжує літати, ніби дивиться, що він наробив.
Мені прийшла ідея, що треба рухатися, ми просто побігли в хаотичному напрямку, добігли до філармонії. У філармонії нам просто пощастило побачити бусик, вони спочатку взяли тільки Лізу та її маму і вони вже почали їхати, але там всередині Ліза та її мама їх зупинили і сказали, що цей хлопець з нами, що ми без нього не поїдемо. Він зупинився, я заліз, ось ми їдемо. Водій висадив нас на трасі до Мелекіне, розказав, що відбувається зараз, бо ми ж без зв’язку були 11 днів. Потім у мене з’явився зв’язок, і одразу посипалося стільки повідомлень, моя мама думала, що я помер, як і багато інших моїх знайомих з усієї України.
Про нове життя в Ужгороді
Я думаю, що зараз у мене розквіт діяльності. До Ужгорода і до повномасштабного вторгнення я просто займався в аматорському колективі і паралельно навчався на актора, тобто був студентом, зараз у мене з’явилася можливість працювати саме в тій галузі, на яку я навчався, мені від цього дуже приємно. Ми активно працюємо для театру, який щойно відродився, який ще не має власної будівлі, ми зараз ділимо будівлю Закарпатського музично-драматичного театру. Ми з ними на одній сцені, грубо кажучи, кожен з нас готує окремі вистави і, я вважаю, що ми дуже багато досягли за ці пів року, вже в нас п'ята прем’єра готується. Мене це просто рятує, я забуваюсь в цьому.
Часом сниться, як кричали люди під завалами, і я не міг допомогти, я просто дивився на цю груду каміння і чув голоси. Мені сниться постійно якесь окуповане місто, або Маріуполь, або місто, де я народився, Харцизьк. Я там займаюсь чимось буденним, на велосипеді їду або квіти поливаю. А потім починається обстріл, або я чую звук літака.
Про повернення до Маріуполя
Звісно, я повернусь до звільненого Маріуполя. Але ще більше в мене бажання – нарешті побачити батьків. Я не бачився з ними вже більш як три роки після приїзду до Маріуполя в 2019-му. Коли ковід почався, сполучення між окупованим Харцизьком і підконтрольними Україні територіями було перекрито. Я хочу повернутися і в Харцизьк, і в Донецьк, хочу повісити український прапор на своїй школі і, звісно ж, знести пам’ятник Леніна, який там застоявся.
