"Не повірили тату і проґавили можливість виїхати"
Я жила у Маріуполі все своє життя до моменту повномасштабного вторгнення і ще деякий час під час війни. Працювала в громадській організації "Исток". Ми займалися допомогою людям з ВІЛ, займалися профілактикою ВІЛ-інфекції, вели просвітницьку діяльність. При цій організації був ком'юніті-центр для ЛГБТ-спільноти. Я була координатором центру. Було дуже круто відчувати, що ти перша в Донецькому регіоні гетеросексуальна жінка єврейського походження, яка робить щось для ЛГБТ-спільноти. Ще трохи я працювала в єврейській громаді, на кухні, це було для душі. Ми готували для пенсіонерів, для єврейської школи, для єврейського садочка.
У моїх батьків була достатньо велика квартира в центрі міста, я ж орендувала квартиру, теж в центрі міста, у свого товариша. Ця квартира врятувала наші з мамою життя, коли почалися бойові дії. У старій будівлі в центрі міста були дуже глибокі підвали. Це якраз біля Дому з годинником. Ми переховувалися там після початку вторгнення.
24 лютого о 5:30 мені подзвонив товариш з Бердянська і сказав про початок війни. Тоді ще була наївна думка, що, як і в 2014 році, все мине, у нас тут багато військових, якось вистоїмо. Подзвонив тато, просив забрати маму, по можливості тітку і триматися разом. Він тоді ще стояв у передмісті Маріуполя, біля Нікольського. Він прикордонник, вписав нас в евакуаційні списки на потяги. Але ми йому так і не повірили, не повірили, що буде страшне. Ми проґавили час, коли була можливість виїхати.
"Нема подвір’я в Маріуполі, де не було б свого маленького кладовища"
Тітка залишилася у батьків, а маму я забрала до себе в центр. Мій дім знаходився неподалік драмтеатру. З самого початку росіяни били по центру. У нас закінчилися продукти, закрилися магазини, йти кудись в інші місця не було сенсу. У нас залишалася якась допомога від єврейської громади – крупи, макарони. Добре, що я їх не викидала і не їла, це потім врятувало не тільки мене і маму, але ще і наших сусідів.
В моєму домі було багато людей похилого віку, і всі ці запаси, які були в мене, годували не тільки нас з мамою, а ще й цих людей. Довелося вчитися самостійно колоти дрова, носити воду. Ми якраз жили біля водоканалу і туди привозили цистерни з питною водою. До останнього хлопці возили, поки була можливість, десь до двадцятих чисел березня. Було дуже страшно, бо як тільки збиралася черга на тисячу-півтори людей, росіяни починали гатити з усього, що тільки можна.
Найстрашнішими були авіаційні нальоти. Це як російська рулетка. Ти чуєш, як воно летить, потім заходить на віраж перший, другий, скидає до п’яти бомб… Ти радієш, що прилетіло не сюди, але розумієш, що туди, куди прилетіло, там вже немає нікого. МНС дуже швидко перестало працювати. Те, що трапилося нещодавно в Дніпрі, в Маріуполі таке було в кожному подвір’ї. Люди намагалися якось розбирати завали своїми силами, але це було майже неможливо, і багато людей просто вмирали. Ці крики було чутно на цілі квартали.
Нема подвір’я в Маріуполі, де не було б свого маленького кладовища. Місцеві, поки була можливість, поки місто не потрапило в окупацію, ще намагалися якось хоронити людей, а потім коли вже прийшли росіяни, трупи валялися, як ляльки на вулиці. Йдеш по воду або по дрова і бачиш – лежить тіло. Якщо це були тіла військових, було дуже багато випадків мародерства серед російських солдатів, вони знімали вже з мертвих українців одяг, взуття.
"Привіт татові. Ти залишишся тут і тебе посадять"
Коли настала окупація, ми були вимушені покинути дім на проспекті Металургів і піти далі, на проспект Миру. Виявилося, що ми живемо в одному під’їзді з окупаційною адміністрацією. Довелося приховувати ознаки своєї етнічної приналежності. Та, схоже, нас просто здали. Якось на початку квітня по нас прийшли люди у формі з емблемами "ДНР". Вони просто зайшли і сказали збирати всі речі. "У вас 15 хвилин і їдемо". Вони знали, як нас звати, хто ми. Ми спитали, що відбувається, куди їдемо? "Ви їдете до Донецька". – "А що далі?" – "Вночі все вирішиться".
5 квітня ми приїхали в Донецьк. Нас поселили в хостел, на першому поверсі якого був бордель. Туди приходили військові розважатися. Вранці нам повідомили: "Вам пощастило, ви зможете виїхати в Ізраїль, але маєте пройти фільтрацію. За вас дуже поручилися і матеріально, і морально добрі люди". Було дуже незрозуміло. Нам дуже пощастило з мамою, що ми зберегли ці документи про єврейське походження, і це, мабуть, нас врятувало.
За кілька днів ми пройшли в Амвросіївці фільтрацію, це було дуже принизливо. Напередодні довелося знищувати фотографії, записи, всі діалоги мами з татом за багато років. Я пам’ятаю ту ніч у хостелі, ми сидимо, а вона плаче, бо дивиться на ці фото. А я встигла декілька скопіювати на свій телефон, набрехати, що втратила його у фільтраційному пункті, написала заяву.
На кордоні нас протримали вісім годин. Було дуже страшно, бо здавалося, що відправлять не в аеропорт, а на підвал "МГБ" в Донецьку. Я залишила багато чого, що могло мене закопати прямо там, просто знову пощастило. У мене був з собою прапор України, батьківські шеврони, ноутбук. Я згадую ці вісім годин – це було приниження. Мені казали: "А хто ти, а як там твій батько, ми все знаємо, хто він, знаємо, що ти тусувалася з військовими, знаємо, що ти ледь не шльондра". Я просто мовчала. Мама увімкнула актрису: стукала у двері на цьому пропускному пункті і кричала "Інна, треба поміняти Васі пелюшку", намагалася якось відволікти їх. Вони не витримали і заволали: "А ти знаєш, що в тебе чоловік військовий?". Вона сказала: "Я не знаю, я не бачила, взагалі це не його дитина".
Мене спитали, куди я їду. Я відповіла, що в Ізраїль. "Їдь, але ти нев’їздна, не повертайся сюди ніколи". Коли ми вже виїхали на територію РФ, ми дізналися, що багато людей з маріупольської єврейської громади теж виїхали і врятовані. Перед посадкою в літак мене затримують у підозрі в екстремізмі через мою діяльність в Україні. Представник ФСБ каже: "Привіт татові. Ти залишишся тут і тебе посадять". Але страху вже не було. Після драмтеатру вже не було страшно. В перший день єврейської Пасхи ми переступили поріг Тель-Авівського аеропорту і почалося нове життя, тяжке життя.
